Гітлер сказав: "З осені 1938 року я вирішив йти разом із Сталіним… Сталін і я – єдині, які дивляться лише у майбутнє. Так, я найближчими днями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталінові і разом з ним розпочну новий розподіл світу…"

"Bloodlands" – саме цим неолоґізмом позначив американський історик Тимоті Снайдер землі, що найбільше постраждали від нацистської та комуністичної диктатур. До "кривавих земель" (а саме так переклали українською поняття, винайдене Снайдером) він, зокрема, включив Польщу та Україну.

Коли говорять про Україну, зазвичай справедливо наголошують, що нещадний вихор війни двічі пронісся по Україні – із Заходу на Схід і зі Сходу на Захід. В Україні було задіяно до 60% дивізій Вермахту, майже половину бойових частин Червоної/Радянської Армії, що нанесли низку стратеґічних ударів по німцях. Саме з України відкрився шлях радянських військ у Центральну Європу і на Балкани.

У завойовницьких планах Адольфа Гітлера Україна посідала особливе місце. Власне, ці плани будувалися із врахуванням захоплення України, що мала стати важливою складовою частиною реалізації "Плану голоду" (Der Hungerplan). Цей план передбачав голодування жителів окупованих територій СРСР для того, щоб отримати додаткові продукти харчування для німецьких військ і населення Німеччини.

У стосунку до України Гітлер і Сталін діяли по-плакатному подібно

У стратеґії Йосипа Сталіна Україна так само завжди була присутня. Червоний диктатор ніколи не забував прагнення українців до незалежності, продемонстровані у 1917-1920 роках. Він люто боровся не лише із відвертими супротивниками більшовиків. Серед української етноеліти він постійно вишукував "сепаратистів" і "націонал-ухильників", висловлював недовіру всій Компартії України, а зрештою використав складну ситуацію початку 1930-х років для упокорення України за допомогою Голодомору.

Приреченій на те, щоб опинитись між двома тоталітарними потугами, Україні під час 2-ї світової війни судилося пережити протистояння регулярних армій, геноцидів, депортацій, мобілізацій, вивезень на роботи, зіткнення партизанських і підпільних рухів і ще чимало такого, що направду зробило українську землю кривавою.

Це яскраво продемонстрували події ще до початку 2-ї світової війни. 15 березня 1939 року угорське військо вдерлося (а Угорщина була союзником Гітлера) у Карпатську Україну, що тільки-но проголосила державну незалежність. Ціною крові та жертв Закарпаття було приєднано до Угорщини.

Боротьба Карпатської Січі була першим військовим виступом хоч і не проти Гітлера безпосередньо, але проти його сателіта. Натомість Сталін публічно демонстрував свої симпатії Гітлеру. Ще 10 березня 1939 року на XVIII з'їзді ВКП(б) Сталін іронізував над Карпатською Україною, сказавши, що це - "комашка, яка хоче прилучити до себе слона".

Крім того, в цій промові Сталін сказав, що Англія, Франція і Америка дуже зацікавлені в тому, щоб Гітлер пішов війною проти СССР.

Пакт Гітлера-Сталіна був підписаний 23 серпня 1939 року у Москві. Сталін щиро усміхається у компанії міністрів закордонних справ Німеччини Ріббентропа (ліворуч) та СРСР - Молотова (праворуч).

22 серпня 1939 року у виступі перед командуючими всіх збройних сил Німеччини Гітлер сказав:"З осені 1938 року я вирішив йти разом із Сталіним… Сталін і я – єдині, які дивляться лише у майбутнє. Так, я найближчими днями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталінові і разом з ним розпочну новий розподіл світу…".

Так і сталося 23 серпня того самого 1939 року. Тоді, як відомо, було підписано пакт "Гітлер-Сталін" (який чомусь дотепер називають "пакт Молотова-Ріббентропа"). Диктатори ділили Європу і кожен мав свої розрахунки.  Однак в їхніх планах не було місця незалежній Україні.

Цілком дружні розмови. Офіцери Червоної Армії та Вермахту під час вересневої кампанії 1939 року.

Характерний запис зробив у своєму щоденнику восени 1939 року відомий німецький письменник Генріх Манн:"Сталін - той самий Гітлер, він багато років гудив Гітлера та його державу, хоча певно заздрив йому. Один зрадник побудував усю свою кар’єру на антибільшовизмі. Раптом він робить поворот, і тут таки інший зрадник розкриває йому обійми? Вони знайшли одне одного, щоб виступити проти цивілізованого світу. Нарешті вдвох".

17 вересня 1939 року СРСР вступив у 2-у світову війну: війська Українського фронту увійшли на територію Західної України і Західної Білорусії.

22 вересня Червона Армія була у Львові, а 27 вересня нацисти захопили Варшаву.

Микита Хрущов, тодішній партійний лідер УРСР, згадував, як акуратно німці і росіяни виконували попередні домовленості і переходили обумовлені раніше лінії розподілу захоплених територій. Відомо, що проводились спільні нацистсько-радянські військові паради. Стали доступними і деякі факти співпраці Ґестапо і НКВД, хоча ця тема дотепер не отримала належного висвітлення.

Спільний парад у Бресті 22 вересня 1939 року

Вересень 1939 року сталінська пропаґанда подавала як "визвольний похід" Червоної Армії, "золотий вересень" для Західної України, як "братерське об’єднання". Ці кліше повторюють часом і в сьогоднішній Україні (переважно комуністи), а особливо в Росії.

Та хіба можна в таких категоріях оцінювати змову двох тираній? Тираній, що поділили між собою сфери впливу від Балтійського до Чорного моря, від Фінляндії до Бессарабії, зокрема домовилися знищити Польщу як державу. Не слід лукавити: СРСР вступив у 2-у світову війну на боці нацистів, а вже потім, у червні 1941-го, направду страшною ціною довелось розплачуватись і "виправляти" вади сталінської таємної дипломатії.

Не було ніякого "братерського об’єднання". Як засвідчують відкриті в останні роки документи, йшлося про встановлення на західноукраїнських землях комуністичної диктатури, насадження відповідних адміністративних структур та знищення попередньої польської адміністрації (та її репрезентантів), про послідовне нищення українських національних організацій і української інтеліґенції (апріорно для Москви "націоналістичної").

У рубриці "Артефакти" дивіться, як Гітлер Сталіна із днем народження вітав 

Оперативні групи НКВД і прикордонників (на початок жовтня 1939 року в них нараховували на Білоруському фронті близько 90 тисяч, а на Українському фронті близько 105 тисяч осіб) здійснювали тотальні арешти.

Радянські та німецькі солдати. Львів, вересень 1939 року

Внаслідок домовленостей з нацистами СРСР захопив значну частину території і населення тодішньої польської держави.

З точки зору міжнародного права це була відверта аґресія, що порушувала низку міжнародних домовленостей. Не "золотим", а коричнево-червоним для Західної України був вересень 1939 року.

"Золотий вересень". Радянський плакат представляє події осені 1939 року як звільнення українських земель від польської окупації

Саме тому і патріоти-поляки, і патріоти-українці стали жертвами того "золотого вересня". Вже з грудня 1939 року розпочалася підготовка до депортації населення західних областей України і Білорусії до віддалених районів СРСР.

Перших мешканців було депортовано у лютому 1940 року разом із родинами польських військових осадників і лісничих. Друга депортація у квітні 1940 року охопила родини репресованих. Третя і четверта відповідно у червні 1940-го і у травні-червні 1941 року - переважно біженців.

Всього депортовано було близько 320 000 осіб. Дотепер не підраховано кількість померлих у транспортах, в’язницях, таборах та розстріляних на підставі різних вироків.

Крім того, після початку радянсько-нацистської війни у 1941 році були розстріляні тисячі в’язнів і військовополонених.

Найбільш відомим військовим злочином СРСР у Другій світовій війні стала Катинь - розстріли польських військовополонених під Смоленськом, у Харкові, Києві та Калініні. На фото - ексгумація у Катині, що була здійснена німецькою окупаційною владою навесні 1943 року

Наприклад, з початком радянсько-нацистської війни у 1941 році у Биківні НКВД було розстріляно велику групу в’язнів із Києва. При цьому сліди злочинів були ретельно приховані.

Про розстріли у Биківні читайте матеріал доктора Славоміра Кальбарчика "Український катинський список"

Отже, напередодні німецько-радянської війни Польща та Україна були поділені між двома диктаторами. Частина земель, до яких у 1940 році Сталін ще додав відібрану у Румунії Молдавію й Бесарабію з українським населенням, була інкорпорована в УРСР. Західні окраїни української етнографічної території підлягали безпосередньо 3-му Рейху, або підлеглим Берліну Румунії та Угорщині.

Не маючи своєї власної незалежної держави, українці мусили виконувати громадянські обов'язки країн, громадянами яких вони були. Для більшості українців це означало служити в рядах радянських збройних сил, а для решти - у німецькій, румунській та угорській арміях.

22 червня 1941 року поставило хрест на злочинних домовленостях Гітлера і Сталіна, але не на випробуваннях для українців. З початком війни розпочалося здійснення мобілізаційних заходів. Ресурси України вивозилися на Схід СРСР і райони Середньої Азії.

Туди було евакуйовано 3,5 мільйони громадян України. На Схід вивезли обладнання 550 найбільших українських промислових підприємств, а решту розграбували німці.

Львів, червень 1941 року. Місцеві мешканці вітають німецькі війська. Фото з Нацонального цифорового архіву Польщі

За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП(б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність.

Про це йшлося у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року, у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941-го, у спеціальній постанові Державного Комітету Оборони від 22 липня 1941-го та в інших документах. Як відомо, в них мовилося про утворення зони "спаленої землі".

Іще один "визволитель" українських земель. Німецький плакат, 1941 рік

У колишньому СРСР дозволялось згадувати про те, що ворогові нічого не залишали. Проте не можна було згадувати про злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконнi (а якже інакше при тоталітаризмі?!) сталiнської полiтики "спаленої землi", коли комуністична влада втiкала на схiд.

Наприклад, не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запoрiжжi висадила у повітря Днiпрогес. І все б нічого, але про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть знизу розташованi вiйськовi частини.

Дніпрогес. Запоріжжя, 1941 рік

В Днiпропетровську було підірвано хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi при відступі Червоної Армії затопили приморськi квартали разом з жителями, а ранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами.

З Харкова вивезли представників iнтелiґенцiї - щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху.

Такі приклади можна множити. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі, точніше, при втечі від супротивника. Подекуди люди протидіяли цій політиці "спаленої землі". Наприклад, селяни зривали спроби нищення колгоспного майна, приміщень, продовольства, тварин тощо.

У Львові та інших містах Західної України  НКВД без суду і слідства розстріляла кілька тисяч політв'язнів. Нацисти скористалися цим фактом, щоб спровокувати єврейські погроми на початку липня 1941. Львів, подвір'я в'язниці №1, 1941 рік. З архіву ЦДВР

Ось чому можна і доцільно писати не лише про злочини та репресiї нацистської окупацiї (як це робиться зазвичай), а й про злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян.

Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем, як гiтлерiвської, так i сталiнської.

Інший злочин СРСР був викритий нацистами у Вінниці, у 1943 році, і... використаний для виправдення Голокосту. Німецький плакат має виразний антисемітський підтекст

На території України нацисти здійснювали по суті політику двох голокостів – тотального винищення євреїв (загинув понад 1 мільйон, а Бабин Яр у Києві став символом трагедії євреїв України), а також планомірного винищення слов’ян – українців, росіян, поляків, білоросів.

Київ, Бабин Яр. Німецькі солдати порпаються у речах розстріляних євреєв. Фото Йоганнеса Гьоле, початок жовтня 1941 року

Величезним "комбінатом смерті" мав стати спланований нацистами до побудови Тотенбурґ на берегах Дніпра під Києвом. Менші за розміром такого роду "комбінати" нацисти спорудили по всій Україні. Чимало українців опинились и у концтаборах за межами України.

Однією з вулиць Сталіно (Донецьк) іде єврей із пов'язкою на рукаві, 1941 рік

Війну, що розпочалася, в СРСР було названо "Великою Вітчизняною війною". Вже 22 червня 1941 року сталінський академiк Омелян Ярославський написав статтю, яку наступного дня надрукувала газета "Правда" пiд заголовком "Велика вiтчизняна вiйна радянського народу" (спочатку всi три слова писалися з малої букви).

Згодом запровадили велику букву для слова "вiтчизняна", а наприкiнцi вiйни почали писати першi два слова з великої букви).

Одначе події після 22 червня поставили під сумнів пiд сумнiв, власне, "вітчизняність" війни, леґендарний ентузiазм і монолітність цивiльного населення у справі оборони "социалистического отечества", виявили глибинний розкол суспільства меншою мірою на три групи: на тих, хто в силу різних обставин (в тому числі в силу переконань) воював в Червоній Армії; на тих, хто не хотів повернення комуністів і відкрито протистояв їм; і на "мовчазну більшість", яка готова/змушена була пристосуватись до різних режимів.

Пам'ятник Сталіну та Леніну в Артемівську. Фото 1941 року з www.photo-war.com

Те, що комуністи не довіряли своїм же громадянам, підтверджується багатьма фактами. Наприклад, щоб запобігти прослуховування інформації про події на фронтаx з неконтрольованих владою джерел, проводилася реквізиція радіоприймачів у населення прифронтових районів.

З метою "дозування" інформації про події на фронтах та у світі було створено Радянське інформаційне бюро (Совинформбюро).

Ніхто інший, як сам Сталін у своєму відомому тості 25 червня 1945 року сказав: "У нашого уряду було чимало помилок, були у нас моменти відчайдушного становища в 1941-1942 роках, коли наша армія відступала... Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть, ми поставимо інший уряд, який укладе мир з Німеччиною та забезпечить нам спокій".

Мешканці Харкова роздивляються німецькі плакати

Що робив в тому кривавому червні сам "батько народів", ще належить дізнатись, хоча сьогодні вже багато здавалося б неймовірного ми знаємо. Наприклад, підтверджено, що шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії.

Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Одначе в той момент, з огляду на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції.

Німецький пропагандистський плакат, 1941 рік

Радянське суспільство було стероризованим і роз’єднаним, а відтак значна його частина чекала на прихід німців з надією на позбавлення від більшовицької тиранії.

Як згадував Дем’ян Коротченко (не якийсь нацистський пропаґандист, а секретар ЦК КП(б)У), у початкові дні війни "абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватись до окупаційного режиму".

Радянський пропагандистський плакат, 1941 рік

Тобто війна розколола суспільство. Однак були й  сили, які розуміли, що ні Берлін, ні Кремль не дадуть Україні свободи.

І з огляду на це принципово іншої трактовки потребує той факт, що 30 червня 1941 року у день нацистської окупації Львова активісти Організації Українських Націоналістів під орудою Степана Бандери проголосили відновлення крайового правління Української держави (місцевого уряду на чолі з Ярославом Стецьком), не поінформувавши про це німців.

Це не була акція колаборантськи налаштованих українців-державників, а віддзеркалення ситуації, наявної у суспільстві. Українцям приписують багато "фобій", але у державофобії звинуватити їх важко.

Тепер повернімося ще раз до сталінських слів, сказаних 25 червня 1945 року. Отже:" Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть… Проте російський народ (в ориґіналі: "русский народ" - авт.) не пішов на це... І ця довіра російського народу Радянському уряду виявилась тією вирішальною силою, що забезпечила історичну перемогу над ворогом людства, - над фашизмом. Спасибі йому, російському народу, за цю довіру!"

Сталін: "Спасибі йому, російському народу, за цю довіру!"

Масштаб втрат України в роки війни такий: втрати СРСР становлять до 40% сукупних втрат, заподіяних всім учасникам Другої світової війни, разом узятим, а матеріальні втрати України дорівнюють приблизно 40% тодішніх загальносоюзних втрат. У 1940 році в Києві було 930 тисяч мешканців, у 1943-му – 180 тисяч.

Всього, за сучасними підрахунками, СРСР у 1941-1945 роках втратив 32 мільйони осіб. Це були, як співали в радянські часи, "дети разных народов". Офiцiйні втрати Україні у війні становлять до 10 мільйонів осіб. Але у Кремлі підкреслювали (як, до речі, і нині в Росії почали підкреслювати) роль лише росiйського народу.

Вуличні бої біля Держпрому у Харкові, лютий 1943 року

Це не вiщувало нiчого доброго іншим народам і, зрозуміло, українцям, яким ВКП(б) не довiряла за те, що вони перебували пiд нiмецькою окупацiєю. І тут сталінський режим використовував різні системи покарання.

Показовою була доля українців, яких називали "чорносвитками", оскільки вони воювали у домашньому одязі без найменшої підготовки. Восени 1943 року кінорежисер і письменник Олександр Довженко записав у щоденнику: "Розповідають, що в Україні починають уже готувати для мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафників, нікому їх не жаль".

Справді, у 1943 році з’явилась спеціальна директива, що вимагала ширше використовувати таке джерело поповнення військ, як мобілізація військовозобов’язаних з окупованих раніше районів. Широкі мобілізаційні заходи було розгорнуто буквально з перших днів повернення комуністичної влади на українську землю.

За підрахунками фахівців, у 1943-1945 роках в Україні до Радянської Армії було мобілізовано близько 3 мільйонів осіб. 

Батьківщина-мати. Радянський плакат, 1943 рік

У 1944 році кожен третій військовослужбовець діючої армії був українцем. У військах 1-4-го Українських фронтів у стройових, переважно піхотних частинах і з’єднаннях, українці становили 60-80%.

Одначе антилюдяна сталінська військова стратеґія, що не рахувалася з жертвами, призвела до значних втрат серед чоловічого населення України. Не менше третини мобілізованих жителів УРСР загинули в цей період. Повоєнний етнодемографічний вакуум в Україні заповнювався за рахунок жителів інших реґіонів СРСР.

Цікаво, що під час війни сталінський режим загравав із національними почуттями українців, щоб стимулювати їхній патріотизм. Зокрема, серед усіх союзних республік лише УРСР дозволили мати "свій" орден. Йдеться про орден Богдана Хмельницького, запроваджений 10 жовтня 1943 року указом Верховної Ради СРСР.

Нагадаю і про те, що учасники бойoвих дій у 1941-1945 роках одержали 7 млн. орденів та медалей. З них 2,5 млн. припало на частку уродженців  України, частка українців серед Героїв Радянського Союзу становила 18,2%  (Росіян було найбільше - 71%, білорусів - 3,3%, представників інших 40 національностей - 7,4%.)

Про український вимір Другої світової війни читайте у матеріалах спецпроекту "1939-1945: Ненаписана історія"

Нарешті, не варто забувати, що саме українець у прямому сенсі поставив крапку у 2-й світовій війні. Це був молодий ґенерал українського походження Кузьма Дерев’янко, який 2 вересня 1945 року від імені СРСР підписав на борту крейсера "Міссурі" капітуляцію Японії.

Генерал Кузьма Дерев'янко підписує акт капітуляції Японії

Тим не менш Сталін до кінця своїх днів проводив антиукраїнську стратеґію, не довіряючи українцям, санкціонуючи періодичні "антинаціоналістицні" кампанії.

Наприклад, ще в січні 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) особисто Сталін виступив з промовою "Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення у кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні". Кіноповість не просто критикували, а оголосили "антирадянською", яскравим виявом "націоналізму, вузької національної обмеженості". Це був виразний сигнал до чергової масштабної антиукраїнської кампанії, повний формат якої виявиться у повоєнні роки.

Врахування цього, а такоз інших репресивних акцій, дає підстави ревізувати один з наріжних комуністичних постулатів – про визволення України. У 1944 році такого визволення по суті не відбулося, а відбулося вигнання нацистів з території України.

Та війна після війни, що її сталінський режим розгорнув з того часу на західноукраїнських землях і вів аж до середини 1950-х років – один з найпереконливіших арґументів на користь саме такої дефініції. Одначе є й чимало інших.

На один з них вказує, зокрема, колишній югославський комуніст Мілован Джилас у своїй книзі "Бесіди із Сталіним". Він згадує, як він у складі делеґації Югославії у 1945 році повертався з Москви і заїхав до Києва. Джилас пише про Микиту Хрущова, росіянина, який керував Україною з 1938 року:

"Це було незвично навіть для нас, комуністів, які могли виправдати все, що здатне дискредитувати ідеальний образ нас самих, що серед українців, нації, так само багаточисельної, як французи.., не знайшлося жодної людини, здатної бути прем’єром уряду".

Нікіта Хрущов утішає жінку на вулиці звільненого Києва у листопаді 1943 року

А далі Джилас твердить, що не можна пояснювати криваве протистояння у Західній України лише впертістю українського націоналізму, адже виникає запитання: звідки береться цей націоналізм, якщо всі народи СРСР насправді рівні?

А насправді обвинувачення українців у "націоналізмі" мають ширше значення, ніж часом думають. Не лише Сталін, а й Гітлер успішно користувався цими обвинуваченнями для того, щоб винищити саму думку про реальність України як направду незалежної держави.

Радянські солдати ведуть німецьких військовополонених вулицями Києва 16 серпня 1944 року

Як зауважує Тимоті Снайдер, якого я згадував на початку, динаміка масового знищення у випадку Радянського Союзу і нацистської Німеччини була зумовлена саме тим, що обидва режими спиралися на утопічні ідеології, орієнтовані на імперський політичний курс.

Тепер прийшов інший час. Час трактувати минуле, зокрема період 2-ї світової війни, не забуваючи про те, що сталося в Радянському Союзі після серпня 1991 року.

…Колись один автор стверджував, що історик, який пише про війну, мусить бути і сторонами, що протистоять одна одній, і, власне, самою війною. Напевно ідеально було б, якби кожен дослідник, який наважується писати про коротко згадані мною непрості події, прагнув би бути і Німеччиною, і більшовицькою Росією, і – ясна річ - Україною. 

Дивіться також: "1939: радянсько-нацистський марш Перемоги у Бресті. ВІДЕО"

Юрій Шаповал
Професор, доктор історичних наук