Міністерство енергетики та вугільної промисловості оприлюднило резонансний наказ №1004, згідно з яким більшість вугільних копалень, які на сьогодні ще залишаються у державній власності, мають підготувати до передачі у приватні руки. Терміни визначено супершвидкі: до 3 березня поточного року. Причини такої нетерплячки незалежні експерти вбачають у проблемах державного бюджету, який більше не в змозі «відстьобувати» багатомільярдні дотації провідній колись українській галузі. Але існує також ціла низка нюансів, які додають ситуації гостроти та навіть невизначеності.

Чекали? Дочекалися...

Насамперед варто згадати, що епопея приватизації вітчизняного вуглепрому тягнеться вже понад два десятиріччя. Яких тільки схем не пропонувалося черговими міністрами та депутатами: і здавати копальні в оренду з наступним викупом, і виставляти їх на конкурс парами «хороша — безнадійна», і обов’язково залишати контрольний пакет акцій за державою, аби контролювати видобуток стратегічного продукту. А тим часом перспективні шахти поступово переходили, без будь–якого закону та правил, під контроль фінансово–промислових угруповань, якi набирали сил. Тож нинішнє проголошення довгоочікуваної приватизації не дотягує до статусу історичної події — занадто жалюгідні залишки паливної індустрії виставляються на кін.

Цього разу правила гри визначалися минулої весни, коли Верховна Рада ухвалила, а Президент підписав Закон «Про особливості приватизації вуглевидобувних підприємств». Документом декларується, що об’єкти галузі можуть продаватися навіть за 1 гривню, але за умови, що новий власник доведе свою спроможність зробити значні інвестиції. Остання вимога поховала надії середніх підприємців увійти у вугільний бізнес. Що ж до мрії деяких шахтарських колективів створити щось на зразок народного підприємства, аби врятувати шахту–годувальницю, навколишнє селище, свої робочі місця — то й поготів.

«Вузьке коло обмежених людей»

Однак схоже, що ті, «під кого» ретельно підганяли умови вугільної приватизації, в останній момент передбачили для себе додаткові покращення. Адже ще минулого грудня міністерські чиновники вели мову про реалізацію окремих шахт, у згадуваному ж наказі №1004 iдеться вже про цілі об’єднання: «Волиньвугілля», «Донецька вугільна енергетична компанія», «Макіїввугілля», «Красноармійськвугілля», «Артемвугілля», «Львіввугілля», «Орджонікі­дзевугілля», «Шахтарськантрацит», «Торезантрацит», «Сніжнеантрацит», «Луганськвугілля», «Первомайськвугілля», «Донбасантрацит». Таким чином, коло можливих претендентів звужується до кількох, добре знайомих українському суспільству, оптових покупців. Хто з них конкретно на які виробничі активи націлився, також вирахувати досить легко.

На Донецьку область припадає левова частка об’єктів, що виставлятимуться на торги. Проте їх комерційна привабливість дуже різна. «Торезантрацит» та «Сніжнеантрацит» об’єднують старі, почасти ще дореволюційні шахти, закриття яких місцева влада усіляко відтягувала, аби уникнути соціального вибуху. Тож у міністерському списку на приватизацію вони наявні, треба розуміти, «для кількості» — навряд чи хтось спокуситься на такі аукціонні лоти навіть задарма. Хіба що, підказують фахівці, якогось авантюрного підприємця спокусить не сама древня шахта, а її терикони: за радянської доби туди викидали чимало першосортного вугіллячка, на якому зараз можна заробити. Та бізнес це ризикований, головне ж — терикона вистачає максимум на рік–два, а робочих місць­ така переробка промислових відвалів майже не створює.

«Орджонікідзевугілля», «Артемвугілля» відносяться до Центрального Донбасу з його крутопадаючими вугільними пластами. Робота там ведеться, як за часів Стаханова, відбійними молотками, відповідно, собівартість видобутого кілограма палива майже дорівнює ціні хлібної паляниці. Місцеві вугільні підприємства також десятиріччями підтримувалися на плаву iз соціальних міркувань. Шанси на ефективну реалізацію цих лотів мізерні. Наведені вище міркування підтверджує той факт, що копальні Єнакієвого, малої батьківщини Януковичiв, практично не отримали передпродажних фінансових «вприскувань», що мусили б підвищити їх привабливість.

Зовсім інша картина на протилежному кінці приватизаційного рейтингу. Державне підприємство «Донецька вугільна енергетична компанія», із загальним рівнем видобутку три млн. тонн вугілля у рік, може похвалитися такою перлиною, як відносно молода шахта «Південно–Донбаська» №3, оснащена механізованими комплексами та iз солідними запасами вугілля. Також стабільно дають на–гора паливо «Трудівська», шахта ім. Скочинського. Інтерес до цих копалень не приховує «Донецька паливно–енергетична компанія», спеціалізований підрозділ бізнес–імперії Ріната Ахметова. Про те, що «в цьому напрямi працюють», свідчить недавній скандал із наказом Міненерговугілля, яким зі складу ДВЕК виведено «баласт» у вигляді шахт «Лідієвка», «Мосьпінська» та №4–21. Протест об’єднаного теркому Укрвуглепрофспілки, в якому говориться про напружену обстановку в робітничих колективах через загрозу масового безробіття, до уваги міністерськими чинами не взято.

Кілька років тривала боротьба за контроль над привабливими шахтами «Макіїввугілля». За результатами безперервних державних перевірок тамтешнього генерального директора Станіслава Толчіна було звинувачено в службових зловживаннях та економічних злочинах на кількадесят мільйонів гривень. Але варто було керівникові відступитися від посади, як порушені кримінальні справи дивним чином випарувалися, навіть старий товариш, колишній вугільний міністр Сергій Тулуб запросив відставного макіївського «генерала», перервавши «довгочасне лікування за кордоном», зайняти одне з керівних крісел у Черкаській облдержадміністрації.

Сьогодні на Донбасі мало в кого викликає сумнів, що «Макіїввугілля» внаслідок приватизації перейде під контроль Донецького розрахунково–фінансового центру, який зазвичай асоціюють з Олександром Януковичем, або ж так званою «Сім’єю». Протягом останнього року ДРФЦ несподівано виграв кілька ключових тендерів на постачання вугілля, в його сферу впливу входять понад десяток центрально–збагачувальних фабрик та транспортні структури.

«Його команда розглядає, зрозуміло, найпривабливіші шахти, які наразі отримують і найбільші державні дотації, — каже про власника ДФРЦ голова Незалежної профспілки гірників України Михайло Волинець. — Адже у вугільній галузі діє така схема: чим більше шахта добуває вугілля, тим більше вона отримує дотацій iз держбюджету. Я не виключаю, що ці шахти і після приватизації однаково будуть одержувати держпідтримку». На думку профспілкового лідера, така адміністративна фора дозволить «сімейним» копальням поступово витіснити з ринку ахметовську ДПЕК.

Ну а на «середнячків» приватизаційного списку можуть претендувати донецькі олігархи другого ешелону, такі як власник «Донецьксталі» Віктор Нусенкіс чи президент Coal energy SA Віктор Вишневецький. Проте цих запросять до столу лише після того, як задовольнять свої апетити основні гравці.

Що буде, коли воно станеться?

Фахівці вже підрахували, що 2015 року, коли завершиться нинішня кампанія приватизації, держава контролюватиме лише 5 відсотків видобутку українського вугілля, приблизно 4–5 млн. тонн. На тлі приголомшливої довгострокової стратегії iз заміщення імпортних енергоносіїв вітчизняним паливом співвідношення вкрай небезпечне. Тим більше що «державний інтерес» забезпечуватимуть старі шахти холдингів «Селідоввугілля», «Дзержинськ­вугілля», «Добропіллявугілля», які практично вибрали свої природні запаси. Спору­джувати ж нові копальні ні держава, ні приватні власники вугільних активів в осяжному майбутньому не планують.

Відкритим також залишається питання ціноутворення. Нині, навіть за умов державного дотування, галузеві підприємства періодично відчувають проблеми зі збутом своєї продукції через її високу вартість. Навіть на внутріш­ньому ринку українське вугілля не здатне конкурувати з польським чи російським. Що буде з галуззю, коли чиновники кинуть її напризволяще в обіймах приватного підприємництва, важко й уявити.

До речі, важкi часи очікують також легендарні донбаські копанки. Сьогодні левова частка цих нелегальних шахт працює на державні підприємства, які згодом перепродують паливо як своє, «наварюючи» гроші на різниці у вартості. Природно, що після приходу приватного власника така кримінальна гра втратить сенс. Проте водночас втратять роботу тисячі шахтарів, для яких небезпечні вугільні «дірки» є єдиним джерелом існування.

Зрештою питань набирається стільки, що варто було б пошукати відповідi, перш ніж приступати до практичної приватизації. Але небезпечний вакуум у державній казні не залишає часу, щоб зупинитися, озирнутися. За твердженням фахівців Міністерства фінансів України, 2012 року на підтримку державного сектору вуглепрому виділялося 14,6 млрд. гривень, прискорена ж приватизація дозволить нинішнього року скоротити витрати до 9,9 мільярда. За умови критичного дефіциту держбю­джету — чимала сума.

Як тут не згадати принагідно: коли за радянських часів шахта провалювала план, на підприємстві оголошували «дні підвищеного видобування». Це означало, що нарубати та відправити на–гора додаткові тонни «чорного золота» треба будь–якою ціною. Ніхто не рахував собівартість, гірничі майстри закривали очі на порушення техніки безпеки та смертельні ризики, а гірників, що збиралися на чергову підземну зміну, директор, майже персонально кожного, умовляв: ну давай, рідненький, це ж не мені особисто потрібно, країна чекає!

Коли ж планові показники таки підкорювалися, начальство отримувало премії, а рядовим шахтарям виставляли горілку — мовляв, хай «відтягнуться» та забудуть про все...