Фото Мастафа Найем

У післявиборчих дебатах один з учасників прохопився: "вибори закінчилися, час говорити правду і поважати одне одного!".

Прислухаємось до правдивого заклику нового депутата і тверезо подивимось на те, що сталося в Україні на початку третього десятиліття її незалежного існування.

Парламентські вибори в Україні не можуть мати одну оцінку. Недарма говоримо "вибори", тобто вибір у множині.

Краща технічна підготовка дня голосування – з прийнятним реєстром виборців, відкритим партійним списком та відеокамерами на дільницях – сусідствувала із повсюдним застосуванням адмінресурсу та дезінформацією виборців.

Але найбільша неоднозначність виборів полягала в їхній системній двоїстості: цього разу в Україні відбулись показові партійні вибори для звіту перед Заходом і вибори мажоритарні в найкращих традиціях "лихих 1990-х".

ВДНГ партійних перегонів

Партійні вибори відбулися в межах демократичного мінімуму політичного плюралізму. Справді, конкуренція між партіями була. Український виборець міг обирати з-поміж великої кількості партій, які, хоч і були обмежені в доступі до ЗМІ, за умови належної роботи змогли донести основні положення своїх програм.

Ідеологічна палітра партійних виборів мала чимало нового. Передусім, слід зазначити про відсутність у цій палітрі партій, які б обстоювали демократичні цінності. За попередніми даними, до Верховної Ради пройшли:

* партії комуністів і нацистів, що відстоюють тоталітарні ідеї;

* партія регіонів, яка уникає будь-якої ідеологічної визначеності;

* партії лідерсько-популістичного штибу – ОО "Батьківщина", УДАР.

Українці віддали тоталітарним партіям 25% партійних місць у Раді. Це значить, що епоха посткомунізму завершилася. Люди готові до повторення злочинів ХХ століття.

Уперше в Україні відносну більшість партійних мандатів віддано керівній партії. Провід Партії регіонів зумів консолідувати політичний режим.

Велика частина українських громадян готові платити своїми політичними та економічними правами за примарну стабільність.

Колишні націонал-демократи остаточно втратили право на і без того "демократичну" приписку. Основний зміст кампанії об'єднаної опозиції стосувався прав своїх лідерів.

Сотні тисяч українців, що потрапляють до в’язниць за тими самими процедурами не викликали інтересів активістів ОО. Мобілізацію своїх виборців об’єднані опозиціонери проводили за допомоги націоналістичних закликів.

Логічним завершенням цієї кампанії було підписання угоди з ВО "Свобода". Суміш популізму та етнонаціоналізму у виконанні Арсенія Яценюка та Олександра Турчинова здобула об'єднанню майже чверть партійних голосів.

Неартикульованість позиції м'яко популістичного УДАРу дозволило ще понад десяти відсоткам українських виборців перенести свої фантазії на політичного лідера і підтримати молоду партію.

Якби ударівцям вдалося втримати Кличка від публічних виступів, ця підтримка могла б бути ще більшою. Емоційна щирість та раціональна скутість українського виборця дозволили пройти до Ради людям, щодо дій яких у парламенті немає жодної певності.

Отож і маємо демократичні партійні вибори, що привели до парламенту партії, які можуть пристойно поховати демократичне майбутнє України.

Партійні вибори зберегли демократичний фасад режиму і продемонстрували, що політична конкуренція та ідеологічний плюралізм зберігаються у вітчизняній політичній системі. Однак будь-який демократичний зміст із цієї системи видалено.

Мажоритарна моторош

Вибори в одномандатних округах засвідчили, що політична боротьба в громадах легко повертається до найдикіших форм "війни всіх проти всіх".

Фокус-групи, проведені навесні 2012 року, показували, що громадяни покладали найбільше надій саме на мажоритарні вибори. Адже партійні із закритими списками 2006 та 2007 року розірвали зв’язок виборців і громад із політиками.

У гіперцентралізованій державі, де громади позбавлені мінімуму самоврядності, народ у парадоксальний спосіб уважав мажоритарні вибори справедливими. Такі вибори сприймалися як час, коли можна було торгуватися щодо власних інтересів.

Звісно, ця торгівля стосувалася ціни за відмови від громадянських прав. Мажоритарні вибори не мали зв’язку із політичним змістом представництва інтересів груп виборців. Однак ці вибори мали соціально-психологічну цінність визнання політичної системи бодай трохи, бодай спорадично справедливої.

Водночас, саме в рамках виборів за одномандатними округами ставалися найрадикальніші форми порушення правил.

Починаючи з "нарізки" округів, "заведення" бюджетних коштів на іміджеві проекти провладних кандидатів та підкупом виборців більшістю кандидатів, і завершуючи техніками "правильного підрахунку волевиявлення" та участю "бойових груп" у прикритті вимушено фальсифікаторських дій голів комісій.

Цікаво, що на мажоритарних округах протестні настрої виборців легко було каналізовано у підтримку саме тих кандидатів, які причетні до соціально-економічних причин цих настроїв.

Повернення політики в регіони починалося зі сподівань поспілкуватись із майбутніми депутатами, а завершилося черговим радикальним розчаруванням у політиці. Особливе розчарування помітне на урбанізованому Сході та Півдні.

Разом з тим, саме за мажоритарними виборами до Ради потрапить кілька гідних людей. Щоправда результативність їхньої роботи у парламентському скликанні такої якості під великим сумнівом.

Поминки за демократією

Цьогорічні парламентські вибори проходили під гаслом "ця Рада ненадовго"! Знаючи, що все найтриваліше відбувається саме під такими гаслами, можна очікувати на чотири роки нерепрезентативної недемократії.

Кількість громадян, які приховують свій вибір навіть у анонімних опитуваннях, значно збільшилася. Це значить, що люди на особистому рівні чудово розуміють, до чого йде справа і переходять до практик індивідуального виживання.

Українські громадяни приймають історичну долю із невиправданим стоїцизмом.

Слід визнати, що Україна – країна чиє демократичне майбутнє під великим сумнівом. ХХ століття знов розпочалося. УНР, УРСР та ЗУНР чекають свого часу настати – хоча б і в межах одного парламенту.

Михайло Мінаков, для УП