Ну й ще підкріплений дружньо налаштованими миротворчими засобами четвертого і п’ятого поколінь.

Також, думається, не обов’язково пояснювати, що «м’які сили» різних векторів спрямованості швендяють сучасною Україною не гірше, ніж «привид комунізму» Європою за доби Маркса й Енгельса. І навіть краще, веселіше, комфортніше й забезпеченіше. Тому що за доби класиків наукового комунізму не було ані інтернету, ані смартфонів, ані GPS. Не кажучи вже про ГЛОНАСС або «Бейдоу». Та що там смартфони. Навіть радіо з телебаченням тоді не було. Самі лише газети та написи на парканах. Як той привид вижив у суворому інформаційному кліматі ХІХ століття, як знайшов собі леніних із троцькими та іншими лібкнехтами – тепер навіть уявити важко. Але ж знайшов, клятий. Що й казати про інструментальні можливості теперішніх «м’яких сил».

Заздрісно дивлячись на глобальні успіхи «м’яких сил», генерованих великими державами (й базованих на розвинутих постімперських культурах), ми мріємо про власну рідненьку «м’яку силу», якою б можна було якщо не відвернути, то хоча б затримати стрімке перетворення України з «частково зовнішньо керованої» країни у повністю й остаточно зовнішньо керовану.

Мріючи, починаємо рахувати ресурси, малювати схеми та вивчати "матчасть. Адже нам цікаво: чи взагалі можливо за наявної ситуації змайструвати ефективний вітчизняний стартап у цій модній і суспільно корисній сфері?

1

Основою формування «м’якої сили» є певна ідеологія. Цим затертим словом теперішні гуманітарні технологи позначають таку сукупність операбельних міфів, яка є достатньою для спрямування великих груп людей (класів, націй, споживчих кластерів, професійних спільнот) до певної соціально окресленої мети. При тому нема різниці, справжня ця мета, значуща чи суцільний фейк. Також не мають значення природа та джерела міфів, з яких складають ідеологічний контент. Це можуть бути і міфи, базовані на тисячолітніх традиціях, і міфи, які позавчора «на коліні» склали спритні міфмейкери або рекламні креативщики. Головне, щоби вони були операбельними. Простіше: щоби у ці міфи вірили.

Створювати операбельні міфи зручніше на Заході. Там давно й успішно функціонує ринок ідеологічних послуг. Там не лише успішно синтезують міфи-сирці з потрібними властивостями, але й малюють дорожні карти впровадження цього продукту до цільової масової свідомості. А також збирають, тренують та інструктують бадьорі команди дискурсмонгерів та мережевих ботів, готових (за відповідне винагородження)  день і ніч переливати міфи-сирці у дискусійні тренди.

До західних колег потрохи підтягуються брати зі Сходу. Ще сім років тому терті професіонали міфотворення щиро розважалися спробами тодішнього кремлівського ідеолога Суркова перетворити на тренд концепцію такої собі «суверенної російської демократії». Рівень «ізящєства» цього натужного процесу нагадував шлюбні ігрища кашалотів. Але йшов час, і сусіди вчилися. Вже за три роки вони виробили куди більш «трендоспроможний» операбельний міф, який нині умовно означують словосполученням «русскій мір».

Для цього продукту задіяли джерела православної релігійності й більш-менш вдало перелили його у тренд. На сьогодні він займає нішу перспективної ідеології для громад співвітчизників у Ближньому Закордонні. Кремль, щоправда, не взяв цей проект «м’якої сили» за офіційну ідеологію, розуміючи технологічні проблеми впровадження в дискусійний обіг тренду з виразним «архаїчним шлейфом». Специфіка, хоч би що там казали, таки має значення. Щось схоже сталося  і з «євразійством», хоча певної офіціальності цей тренд все ж таки набув завдяки назві економічного союзу, альтернативного ЄС.

«Євразійству» і «русскому міру», звісно, далеко до таких історично реалізованих шедеврів міфороблення, як, скажімо, «Третій Рим», «світле комуністичне майбутнє», «європейська ідентичність» або ж «громадянське суспільство». Але, як кажуть в Бєлокаменній, «ліха бєда начало». Знаючі люди подейкують, що в світлих головах російських гуманітарних технологів вже визрівають міфи-сирці третього покоління, побудовані на постмодерно опрацьованій соціалістичній та солідаристській тематиці. Чи стануть вони новою офіційною ідеологією? Поживемо – побачимо.

Історичний тренд України, який умовно означимо гаслом «в своїй хаті – своя правда», чесно відпрацював довгий шлях від заповіданого «запануємо ми браття у своїй сторонці» Тараса Шевченка (1848 рік) до грудневого референдуму 1991 року. На операбельних міфах, розгорнутих навколо здобуття українцями державності, була збудована цілком притомна народницька ідеологія. Її трагічно-сентиментальні мотиви хоч і застаріли вже на початку ХХ століття, але виявились достатніми для інерційного «освячення державності», первинної атрибутації політичного поля української Незалежності.

Але на цьому «м’яка сила» вишиваночного народництва й вичерпалась. Україна опинилася сам-на-сам зі світом, який вже твердо став на постмодерні рейки. В його реаліях українська ідеологічна архаїка, що спиралася на світоглядні настанови та культурні надбання ХІХ століття, виглядала, м’яко кажучи, неадекватно. Тоді ніхто й гадки не мав, що ця архаїка має глибоке та розгалужене ментальне коріння.

Якби в Україні у першій половині 90-х років існувала авторитетна для вищої бюрократії група інтелектуалів з постмодерним мисленням, можна було б сподіватися на спроби впровадження до дискусійного обігу сучасних трендів. Але поодинокі спроби виробити постмодерні українські міфи-сирці (на зразок «креольської теорії» Миколи Рябчука) залишилися на рівні бекграундних пропозицій.

Чесно кажучи, ймовірність вчасного продукування нової української ідеології (й, відповідно, вітчизняної «м’якої сили») дорівнювала нулю. І справа, судячи зі всього, не в тому, що пострадянська клептократична влада свого часу не прислухалася до Миколи Рябчука, Тараса Возняка чи Олександра Кривенка. Спробуємо перерахувати стрижневі причини НЕВИНИКНЕННЯ українського постмодерного ідеологічного проекту:

1) У 90-х роках в Україні не існувало жодної суспільно значущої платформи для підтримки вітчизняних постмодерних ідеологічних проектів. Масова свідомість переважної частини українців (включно з науковцями та представниками творчих професій) перебувала тоді в полоні народницьких, совкових та інших архаїчних способів та стилів мислення;

2) У 90-х роках українське суспільство перебувало під фактично монопольним впливом зовнішньої «м’якої сили». Потужні ідеологічні меседжі ліберального спрямування, що транслювалися тоді з Європи і США, повністю перекривали поточні потреби світоглядного (постмодерного) оновлення українського соціуму. Цитування та коментування цих повідомлень у місцевих (особливо у київському і львівському) інтелектуальних середовищах стало ледь не звичною «ритуальною практикою». Відповідно, на тих, хто намагався творити альтернативні ідеологічні моделі та операбельні міфи, дивилися, як на порушників своєрідної «цитатної конвенції». У певному сенсі цей чинник діє й досі;

3) Формування вітчизняної, національно орієнтованої «м’якої сили» наштовхувалося на нестачу культурних ресурсів, на відсутність узгоджених суспільними авторитетами світоглядних конвенцій, на конфлікти та містечковість інтелектуалів. Себто на «дитячий синдром» в українському середовищі. Тодішні українські дискусії не йшли далі несистемних пошуків абстрактної «національної ідеї» та утопічних пропозицій самодіяльних «філософів»;

4) Політичні лідери України не бачили потреби у формуванні національно орієнтованої «м’якої сили», їхній спосіб мислення був неадекватним щодо цього рівня суспільних викликів. Відповідно, на державному рівні ніхто не формував відповідних завдань (бріфів) й не фінансував середовищ, де такі завдання могли б знаходити виконавців.

Таким чином, той виклик часу, який стосувався формування української ідеології нової доби, у 90-х роках залишився без відповіді.

2

Без власного джерела «м’якої сили» Україна перетворилась на арену змагань зовнішніх «м’яких сил». Поки на нашій території зберігався монопольний вплив глобального ліберального тренду, ситуація виглядала відносно спокійною. Місцева архаїка неквапно відступала перед високотехнологічним імпортованим піар-продуктом, а ті, кого за інерцією називали «інтелігенцією» і «совістю нації», їздили на закордонні конференції (для скупки принагідного барахла), отримували гранти (які майже не відробляли), давали оптимістичні інтерв’ю, співали біля монументів народні пісні та меланхолійно сперечалися, «чи пройде постмодернізм в Україні».

Картина приправленого тотальним дерибаном «сонного царства» дещо змінилася 1999 року, коли в Росії на зміну відверто компрадорському режиму прийшли «нові державники» на чолі з Путіним. Україна раптом виявилась реальним ключем до відродження континентальної імперії. Це, у свою чергу, схвилювало політичних нащадків морських імперій та їхніх союзників. Відбулася низка відомих подій, наріжною з яких вважається протистояння на Майдані наприкінці 2004 року. Враховуючи, що північний сусід лише напередодні вибрався з ідеологічного та структурного коматозу, його спроби протиставити глобальному ліберальному тренду «стариє пєсні о главном» й не могли закінчитись нічим іншим як повним фіаско.

Проте того, чого не змогли зробити наспіх мобілізовані «останні солдати Андропова», цілком спромоглась втнути ріднесенька українська архаїка (та сама, з глибоким корінням). Ліберальні тренди разом із зародками місцевого постмодерну нагло втонули у безкрайньому болоті вітчизняного сільського утопізму, як тільки з цього болота зійшла пострадянська крига.

Але, як відомо, святе місце порожнім не буває. Невдовзі з північного сходу почали транслювати альтернативну «м’яку силу». Але тепер вже, як було сказано вище, вона прийшла не лише з піснями Пугачової і Кобзона, але й із концепцією «русского міра». Можна як завгодно оцінювати її ефективність, проте залишається фактом, що в Україні тоді не було жодної власної цілісної ідеологічної концепції, системно підтриманої на державному рівні.

Проте в оточенні тодішнього президента знайшлися люди, які вирішили «дати відповідь». Акценти зробили на трьох історичних трендах: на Голодоморі, героях Крут та імені Степана Бандери. Разом ці тренди не давали (й не могли дати) концептуальної цілісності, бо були довільно витягнуті з різних тематичних ніш. Перші дві були «вузько травматичними» і тому не надавали широкого простору для  ідеологічних спекуляцій. А однією з іманентних ознак інструментального формату «м’якої сили» є відкритість її трендів до різноманітних інтелектуальних, презентативних, науково-популярних та фестивальних спекуляцій. 

Тематична ніша «визвольної боротьби з окупантами» (до якої традиційно й за суттю належить тренд Бандери), натомість, містила достатньо ідеологічного потенціалу, але, окрім регіональної специфіки, тягнула за собою ще й довжелезний «шлейф конфліктності». Як ідеологічна опора для національно орієнтованої «м’якої сили» тренд Бандери – лідера національного спротиву, міг бути застосованим лише при умові достатньо високого градусу суспільного протистояння.

Сталося так, що використання для формування національно орієнтованої «м’якої сили» тематичної ніші «визвольної боротьби з окупантами» само почало диктувати подальші правила політичної гри в Україні. Під цю тему (одночасно під актуалізований у прив’язці до сторіччя Степана Бандери 2009 року відповідний тренд) воленс-ноленс почала вибудовуватись стратегія всіх значних українських політичних сил (з різними ролями у грі).

Тим більше, що за рівнем інструментальної ефективності «боротьба з окупантами» виявилась ще й безальтернативною темою. На «україноцентричному» полі в неї немає конкурентів. У ході актуалізації тренду успішно подолали його регіональність завдяки прив’язці до «боротьби з окупантами» теми Холодноярівської республіки 20-х років минулого століття. Так Центральна Україна отримала «свого Бандеру» у новітньому (Шкляра та інших) трактуванні постаті Василя Чучупака.

Тут варто нагадати, що тема «боротьби з окупантами» історично належить старому (вже реалізованому) ідеологічному проектові. З іншого боку, у протистоянні «м’яких сил» будь-яка інформаційна або культурна домінація зовнішніх трендів може зійти за окупацію. В принципі, інформаційні та «електронні» напади відбуваються без оголошення війни і більшість людства тепер живе в режимі «неоголошеної інформаційної окупації». Таким чином операбельний міф зі старого проекту отримує право на нове життя.

Можна також припустити, що саме на тренді «Бандери – лідера національного спротиву» за останні шість років виросла потужна політична надбудова, до якої належать не лише ВО «Свобода», але й низка менш «розкручених» та структурно зрілих партій, організацій, клубів та мережевих спільнот. Все, що не стосувалося цього тренду, включно з націонал-ліберальними і чисто ліберальними ідеологічними конструктами, зазнало різкої маргіналізації.

Причиною цього стала доволі вузька (тестаментарно-рустикальна) база української культурної традиції, у якій тема визволення нації займала і займає ледь не монопольне становище. Пересічний обиватель звично «не бачить» тих взірців українського інтелектуального продукту, де не зачіпається тема боротьби за етнічні, мовні та історичні пріоритети українців. Він підходить до «рідних» трендів з тою лінійкою, якою вимірюють ступінь їх «корисності» та «потрібності» для патріотичної справи. Це добре видно на прикладі сучасної української літератури, де «на топі» знаходяться суто твори визвольно-патріотичної тематики.

Як наслідок, українська «м’яка сила» в сучасному національно-визвольному тренді спрямована переважно на спротив, на оборону й на «вилазки зі схрону». Вона існує як реакція на наступ чужої «м’якої» або й «не дуже м’якої» сили та, як наслідок, не має інструментів для самодостатнього (без ворогів, окупантів, загроз) існування. Вона радше ізоляціоністська, аніж комунікативна. Її світоглядною основою є хуторянський консерватизм.

Тому функціонування національно орієнтованої «м’якої сили» буде важко узгодити з такими технологічно складними стандартами сучасного інформаційного простору, як цифрова безпека та кібервійни. Для ведення повноцінної кібервійни потрібні ризомні (постмодерні) технології організації суверенного цифрового простору, котрі важко конотуються з провінційним мисленням вітчизняних патріотів. Хоча, безумовно, те, що здавалося неймовірним учора, завтра може стати буденністю. Адже на Близькому Сході і в Центральній Азії теми кібервійн та трендбілдінгу активно – і не без певного успіху – розробляють куди архаїчніші за наших хуторян салафіти і таліби.

Поки ж жодний «цифровий щит» не захищає український комунікаційний простір від атак інспірованих ззовні «м’яких сил». І, наскільки відомо, ніякого системного проекту в цій галузі держава не фінансує. Теперішня вартість побудови «цифрового щита» середньої ефективності для України оцінюється спеціалістами у вісімсот мільйонів євро. Зрозуміло, що силами окремих груп ентузіастів та окремих регіонів такий масштабний проект реалізувати практично неможливо. А без «цифрового щита» національно орієнтована ідеологія завжди буде загнаною до «комунікаційного схрону».

Вирішення усіх означених проблем має стати предметом дискусії суверенних гравців українського інформаційного поля. Залишається відповісти на питання: хто ці гравці, де вони і на що спроможні?