Де народний пам’ятник?

Правдою є те, що впродовж усієї нашої спільно–кривавої історії західні українці, як i східні, намагалися позбутися всіх окупантів, які видавали себе за «визволителiв». Відкриті архіви, що колись були за сімома замками, це щораз більше підтверджують. Не принизлива домінанта «моя хата скраю, я нічого не знаю», а свідоме почуття захисту своєї землі та свободи — «моя хата скраю, і я перший ворога зустрічаю»– притаманне було всім захисникам Вітчизни, повстанцям — борцям за волю України. Як на мене, це словосполучення є, по–перше, ключовим поняттям, яке не всі народи мають, а спадкоємці імперій — поготів; по–друге, його концептуально–соборне визначення могло б суттєво утихомирити закордонний галас, що виник, здавалося б, на рівному місці з приводу присвоєння Бандері, Шухевичу звання Героїв України. Адже це рішення торкається суто внутрішньої проблеми українського народу, його екзистенції — історичної пам’яті, тяглості розвитку, збереження культурних традицій та національної ідентичності, формування інформаційного простору, комфортного націєтворчого середовища, необхідного для ковітального відродження нації після довготривалої неволі.

Власне, львів’яни, натхненні творчим запалом довгоочікуваної свободи, поставили понад п’ятнадцять років тому напроти міського парку на вулиці Вітовського знаковий камінь, напис на ньому сповіщав усім перехожим: тут буде споруджено пам’ятник борцям за волю України. Що змінилося відтодi? Скажу відразу: камінь далі заростає мохом, хоча під час «Євро–2012» та функціонування в парку єдиної (?) у Європі критої фан–зони біля нього вперше висадили квіти, навели порядок зі всюдисущими графіті.

Щодо цього логічно виникає два запитання. Перше: скільки таких пам’ятних каменів–заявок розкидано по Львову за часів Незалежності? Друге: скільки концептуальних монументів ми збудували, які є і будуть на віки символом боротьби нації за свободу та незалежність, окрасою Львова, його знаковою візиткою? Може, Іванові Трушу, але це — персональний. Може, трагічна постать В’язня біля тюрми на Лонцького... Але де ж втілена в граніті, бронзі героїчна картина визвольної боротьби за волю України, яка почалася задовго до її ведення ОУН–УПА? Хіба ті українці, що віддавали життя у війні з поляками в 1918–19 роках чи полягли під Крутами, в Холодному Яру, не боролися за волю України? Власне, в селах Галичини ще в 1942–43 роках почали масово насипати символічні могили (переважно біля церков) усім борцям за волю України.

Нарешті завершено пам’ят­ник Бандері, але це, знову ж, — персональний і здалека, даруйте, дещо схожий чи то на Галана, чи то на трафаретного Леніна. Фонові колони пам’ятника мають невиразне і не одразу зрозуміле навантаження. Очевидно, ставити такі пам’ятники стає модним змаганням чи не в кожному районі, а то й у селі. Якби мода не заступила ідею консолідації української нації, історичну правду про те, що всю її визвольну боротьбу нав’язували різні чужі імперії. І повстанці всієї України воювали саме проти цих імперій, а не між собою. Попри те, а де ж оспівані в камені безпосередні герої — ці юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України на явну смерть ще до того і тоді, коли Бандеру ворожі сили тримали у тюрмі? Чи ці сили були лише німецькі? Чи сьогоднішньому молодому поколінню можна показати прекрасний народний пам’ятник, який би комплексно висвітлював, проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз — ще живі і вже мертві герої — січові стрільці, вояки УПА?

Проти трьох імперських хижих орлів

Те, що УПА виступала проти потрійної окупації України — польської, совіцької та німецької, ще раз підтвердила навдивовижу швидка реакція Європарламенту та наших сусідів — північних і західних — на рішення В. Ющенка щодо присвоєння Бандері, Шухевичу звання Героїв України. Потрійна окупація України і масовий рух національно–патріотичного опору — ось що має стати основним концептом пам’ятника героям визвольних змагань минулого сторіччя. Це нерівне протистояння криваво пронизує трагедію україно–польської війни, подальшу жорстокість подій «пацифікації», протестні виступи українців на Волині, ганебної операції поляків під назвою «Вісла», енкаведистські репресії перших совєтів та виселення у Сибір, розстріли фашистами Ольжича, Теліги та сотні тисяч замучених, вивезених на каторжні роботи до Німеччини, вбивство другими совєтами Августина Волошина і багатьох інших патріотів. Ще не все з’ясовано в провокаціях проти Хвильового, Скрипника, патріотів Донбасу, Одеси, але незаперечним є факт: патріоти України на рідній своїй землі захищали її від трьох імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського з роздвоєною головою (хоча він тимчасово прикривався кривавою зіркою) і буцімто білого, але не менше кривавого — загарбницького польського.

Як цю трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити — за допомогою кровопивців–орлів чи трьох абстрактних кубів чи інших художніх засобів — це завдання митців, і не мені про це судити. Я також не знаю, один чи три Ангели на вершині цієї скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Але я тому про це писав і писатиму, бо твердо знаю: зображення має бути таким, аби кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло — не ми, а нас на нашій же землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), тобто позбавити національної автентичності й гордості; потрійна колонізація була тотальною і нищівною з боку всіх згаданих суб’єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації; і останнє: якщо такий пам’ятник був би зведений наперекір економічній, а ще більше моральній кризі за добровільні пожертви українців, спроектований на громадських засадах творчими духовно–інтелектуальними скульпторами, архітекторами, як це зробили лучани, спорудивши толокою пам’ятник Олені Пчілці, то багатьох сьогоднішніх євроінтеграційних абструкцій щодо України просто б не було.

«Бузять» не лише Бузики і Бузини

Уже нині буцімто важко заперечити слова О. Довженка, наведені в його щоденниках, коли він був закритий у Москві у відкритій тюрмі, що українці — єдина в Європі нація, що не має власно написаної своєї історії, яка вивчалася б у рідній школі. Проте, на жаль, Європа вдає, що не знає про цей факт, як і його наслідки щодо денаціоналізації українського соціуму. Навряд чи при сучасній українофобії цей факт знайде віддзеркалення у підручниках з історії України. Якби в Україні був широко соціалізований факт потрійної окупації, стояв би пам’ятник подвижникам національної ідеї, тоді ніхто і ніколи із закордонних політиків не посмів би і заїкнутися, а тим більше давати вказівки будь–якого іншому Президентові України скасувати рішення щодо присвоєння відповідних звань чи вказувати, кого випустити з тюрми та включити у списки для голосування. В іншому випадку це розглядалося б як втручання у внутрішні справи суверенної країни, в її природне право належно шанувати народних героїв, що полягли за свободу нації. Само собою відпали б бажання буцімто наших адвокатів асиметрично і перманентно досліджувати події на Волині, у потрібний їм час актуалізувати й оприлюднювати. Водночас по–менторському закликати українців забувати злочини «пацифікації» чи акції «Вісла». Саме тоді настільки очевидним стало б, хто народний герой, а хто — агресор, загарбник, що пани ні Бузики, ні Бузини — не «бузили» б проти українців, проти правди про подвижників національної ідеї. А гасла «Львів — польське място», «Севастополь — русский город» чи творення великої Румунії за рахунок української Буковини, чи новий російський месидж: «Росiя від Ужгорода до Сахаліна» навіть зi столицею в Києві, ідеологія «Русского міра» Московського патріархату — однозначно сприймалися б як неореваншистські.

Тоді й звання «борець за волю України» винятково стало б народним і присвоювалося в контексті буття нації, ексклюзивного її права визначати героїв трагічної і надзвичайно кривавої боротьби за волю своєї Батьківщини впродовж вельми тривалого історичного періоду. Тоді не було б спекуляцій: Годомор 1932—33 років був геноцидом чи ні; ми ослаблена загарбниками нація чи ні; українська мова є зіставною з відповідними мовами окупантів чи вимагає червонокнижного захисту, як зникаючі види фауни і флори.

Час дивитися на пам’ятники по–державницькому: як утвердження національної ідентичності, історичної пам’яті українцями, з одного боку. З другого — як намагання п’ятої колони зберегти в Україні імперську семіотику, бажання застовпити українську землю знаками колишніх колонізаторів, викликати зневіру до нашої історії. Імперська семіотика танків, сорокап’яток, полуторок себе вичерпала. Нині треба реагувати на спорудження не лише бюста Сталіну в Запоріжжі, а й пам’ятника Катерині II в Одесі, бігбордів у Мелітополі з «просьбою» до Миколи II: «Прости нас, государь», спонсорування Затуліним фігури «вражої баби» в Дніпропетровську. Така реакція вимагає волі не лише Президента України, а й усіх нас, наших iз вами конкретних дій і пожертв. Скажіть, якби кожен львів’янин пожертвував хоча б десять гривень, то хіба ми вже давно не спорудили б монумент борцям за волю України? Якби не були байдужими, пасивними, то і захистили б парк Богдана Хмельницького у Львові чи Андріївський узвіз у Києві від знищення?!

Як розуміти: гроші на зведення приватного будинку чи 25–поверхового офісу в зеленій зоні є, а побудувати пам’ятник борцям за твою ж волю — немає. Перед КОДом та інтенсивними закликами «Україно, вперед!» треба поставити вимогу: якщо вони справді патріоти і хочуть щось вагоме зробити, то чи не могли б вони пожертвувати хоча частку сум, що їх планують витратити на передвиборчу кампанію. Тоді б і ми виглядали серйозними людьми, а не електоратом. І світ побачив би, що посеред нас є духовно–інтелектуальна еліта, є лідери, яких об’єднує національна ідея, спільні цінності, принципи та алгоритми їх втілення.

Думаймо глобально, діймо локально, творімо розумно і згуртовано, в т.ч. і на високих урядових посадах, і в опозиції, і на громадських засадах. Працюймо всі разом — художники, скульптори, архітектори, науковці, бізнесмени, просто небайдужі інтелектуали, журналісти і освітяни, священики і прихожани, зрештою, політики — щодо втілення концепції боротьби українських патріотів у ХХ сторіччі (чи тільки в ХХ) проти потрійної колонізації нашої Батьківщини! Це набагато важливіше та актуальніше, аніж провокаційні амбітні бажання мудрагелів–одинаків щодо епатажних пропозицій змінити назви Львівського національного університету ім. Івана Франка та Національної бібліотеки ім. Василя Стефаника. Кому потрібні такі зміни, а відтак рокіровки місцями споруджених пам’ятників Грушевському і Франкові, Стефанику та Щурату (ще не збудованого)?

«Нема людей»...

Дедалі більше переконуюся, що нам вкрай потрібно відштовхуватися від висхідних, засадничих принципів, виходячи з стану нашого народу — його національного репера. Що таке репер? На землі репер показує висоту даної точки над рівнем моря. Наш національний репер повинен показувати рівень нищення нації. Ми, за Джеймсом Мейсом, постетно–лінгво–інтелектоцидна нація. Ми ослаблена нація, в зміцненні потуги котрої ніхто не зацікавлений: ні Європа, ні Росія. Ніхто за 21 рік не зважив на рівень нашої ослабленості, хоча посіпаки Петра I вирізали Батурин, Катерина II знищила українське лицарство — Запорізьку Січ, більшовики розтерзали УНР, поляки провели «пацифікацію», німці танками (і не лише) двічі глибоко, вздовж і впоперек перерили українську землю. Проте ніхто не хоче бачити, нікому не болить, що до нас упродовж тривікового поневолення застосовували асиміляційно–імперську тактику «зрізання елітних колосків».

Більше десятка років тому під назвою «Нема людей...» я надрукував статтю і взяв її в лапки та поставив після неї три крапки. Не мною вона була придумана, я її запозичив із записника державного діяча часів УНР Микити Шаповала. Він, будучи в уряді Української Народної Республіки і проаналізувавши причини її падіння, у своєму щоденнику коротко та з відчаєм занотував лише два слова: «Нема людей»... Коли я це прочитую, то щораз більше розумію, що біда з людським чинником не тільки наскрізь пронизує нашу історію, а й нині дошкуляє неабияк. Ґанч кочубеївщини, відсутність критичної маси національно свідомих еліт i зараз пронизує всі рівні влади, починаючи від президентів, урядів, ВР і закінчуючи так званою опозицією, де всі псевдолідери насамперед бачать себе гетьманами, а не багату і сильну Україну, щасливий народ. Саме від людської якості залежать сьогоднішні спекуляції на макрополітичному рівні: у ВР — пригніченням російської мови, в релігії — інспірацією потреби «русского міра», в зовнішніх відносинах — труднощами вибору векторів інтеграції України. Правду кажуть: справжніх людей треба шукати всюди і зі свічкою вдень.

Є вибори, заперечите ви, і кожен у бюлетені тримає долю України. Але коли у Львівській міськоблраді є нібито демократична більшість і відбувається «законне» захоплення паркових територій, то чи вибори з їхніми новітніми технологіями, проплаченими радіо–телеканалами, рейтингами партій, їхнiх лідерів, традиційного самоїдства, кочубеївщини і корупції — це способи, щоб знайти людей, котрих цікавить доля України? Чи поможуть нам дорогі камери відеоспостережень, якщо до того, як спостерігати, не думаємо? Не замислюємося, як наступні чергові парламентські вибори зробити виборами не регіональних партій, їх політичних владних чи то опозиційних лідерів, а всього народу, його загальноукраїнського лідера, що очолюватиме національно–патріотичну правицю. Переможець такого альянсу традиційно не переслідуватиме опозицію, не зароблятиме на владі, дбатиме про повноцінне відродження всієї нації, шануватиме засадничі духовно–культурні цінності її попередників у всеукраїнському вимірі, адаптуючи їх до нових вимог і світових викликів.