Рух Copwatch («нагляд за копами», англ.) з’явився у США ще в 1990-х. Нині мережа активістів вуличного моніторингу – ентузіастів, що за будь-якої нагоди знімають на відео підозрілі дії силовиків, – діє не тільки в Сполучених Штатах, а й у Канаді та низці європейських країн. Нещодавно до неї долучились і українці.

«Ми не втручаємось – лише спостерігаємо», – наголошує один з активістів Copwatch Ukraine Сергій. Його прізвище чоловік просить не згадувати,  мовляв, рух передбачає безособовість, кожен громадянин може відстежувати дії правоохоронців.

Активісти руху не використовують прихованих камер – фільмують відкрито, потім викладають відео на YouTube. «Не можна знімати!» – неодмінно обурюються міліціонери, що опинились у фокусі. «Як? Чому?» – «Тому що не можна!» Втім, жодної норми закону, яка забороняла б таку зйомку, немає. Адже правоохоронець перебуває при виконанні службових обов’язків, а п’ята стаття Закону «Про міліцію» зазначає, що її робота є гласною. «Працівник міліції – публічна людина, представник влади. Тому він не має права посилатись на законодавство, яке встановлює права приватної особи», – кажуть юристи.

Читайте також: Як я на міліцію полювала

Утім, навіть не порушуючи закону, українські «копвотчери» змушені бути дуже обережними. «Нас завжди три-чотири особи, – розповідає активіст Богдан. – Хтось один стоїть неподалік, аби в разі чого повідомити друзям, що нам потрібна допомога». Такі перестороги пов’язані з тим, що під час зйомки його та колег нерідко залякують і погрожують затримати. «Нещодавно міліціонери хотіли забрати нас у відділок за те, що ми їх знімаємо. Однак, не знайшовши юридичних підстав, стали просити нас пройти з ними добровільно. Ми відмовились. У відчаї вони почали телефонувати комусь і питати, чи мають право нас затримати. Ми чекали, доки набридло, потім пішли», – згадує Богдан.

Івани Івановичі

Сюжети для маленьких документальних стрічок із право­охоронцями у головних ролях в Україні можна знайти на кожному кроці. Адже порушенням законів є безліч звичних для наших міліціонерів речей, як-от відмова показати своє посвідчення. «Якось я побачив біля заправки двох працівників ДАІ, що курили. Підійшов і попросив припинити», – наводить приклад Сергій. «То єсть?» – здивувалися вони. «Тут заправка», – пояснив я, тицяючи пальцем у великий знак «Курити заборонено»… Коли дійшло до знайомства, один із них представився як Іванов Іван Іванович. Я попросив у нього посвідчення. Замість відповіді даішник схопив свого напарника за руку й побіг до машини».

Сюжети для маленьких документальних стрічок із право­охоронцями у головних ролях в Україні можна знайти на кожному кроці

Тезку лякливого працівника Державтоінспекції Copwatch Ukraine якось зустріли на залізничному вокзалі столиці. «Там міліція дуже зла, бо вони крутять афери, пов’язані із транспортом, контрабандою тощо, – пояснюють активісти. – І дуже не хочуть, щоб їх знімали. А ми почали фіксувати, як вони зупинили якогось чоловіка із сумками. На нього міліціонерам відразу стало начхати. Біжать до нас, хапають за руки із криками, щоб вимкнули камеру. Процитую наш діалог:

– Як вас звати?

– Іван Іванов!

– Добре, покажіть посвідчення.

– Чому я маю це робити?

Я не буду.

– Отже, ви не міліціонер. Мені телефонувати 102?»

Останньої «магічної» фрази, як підкреслюють «копвотчери», міліція боїться, адже знає, що відмова пред’явити посвідку загрожує працівникові органів доганами, позбавленням премії тощо.

«Уполювати» правоохоронця небайдужі можуть будь-де. «Міліцейські патрулі дуже легко знайти, якщо покрутитись у місті півгодини. Бачимо патруль? Ходімо за ними! Головне – не заважати їм виконувати свою роботу. Якщо вони підходять, ми показуємо документи: «Так, я такий-то громадянин. Так, ми ходимо за вами». «Ви не маєте права!» – кажуть міліціонери. Запитуємо: «Чому?», а у відповідь ступор», – діляться досвідом громадські активісти.

Copwatch Ukraine навчилися приголомшувати не тільки простих міліціонерів, а і їхнє керівництво

За час своєї діяльності Copwatch Ukraine навчилися приголомшувати не тільки простих міліціонерів, а і їхнє керівництво: «Сюжети, які викладають в інтернеті, іноді спричиняють кадрові чистки, – розповідає Сергій. – Наприклад, після оприлюднення на YouTube відео про побиття міліціонерами безхатченка на вокзалі винних правоохоронців звільнили. Хтось «увічнив» донецьких міліціонерів, що були п’яні під час служби, ледь трималися один за одного. Першого позбавили посади, другому – сувора догана. Загалом прес-служба МВС моніторить такі речі».

Щоправда, відеофіксація спрацьовує не завжди, особливо коли це стосується неправомірних дій силовиків на громадських акціях. «У право­охоронців є наказ згори розігнати мітинг, тож вони лупцюють людей, знаючи, що певним чином захищені», – каже «копвотчер» Євген. У таких випадках, переконаний він, постраждалі громадські активісти мають доводити справу до суду. Хоча сьогодні в нашій країні це майже неможливо. Як наслідок – безкарність міліції породжує нові злочини.

Злам системи

У таких випадках система потурає сама собі, вважає адвокат Сидір Кізін, співзасновник Громадської організації «Люстрація», захисник Віталія Запорожця: «Адекватного сприйняття з боку влади немає.

Є стовідсоткове прикривання й намагання зам’яти ситуації. – Працівники міліції уникають відповідальності. Ми бачимо справи, за якими – це, зокрема, справа Ігоря Індила – ніхто не сів».

На думку правозахисника, безконтрольність силовиків і деградація судової системи посилилися після приходу нинішньої влади: «Ще три роки тому такого не було, щоб люди чинили самосуд, як той-таки Запорожець, як Павличенко. Якщо народ вершить правосуддя самотужки – це означає, що в державі його немає».

В ідеї знімати дії міліції на відеокамеру юрист вбачає певні нюанси: «Якщо вас кілька людей і ви помічаєте неправомірну поведінку правоохоронців, то така зйомка міліцію дисциплінує. Якщо ви один, а міліціонерів двоє і все це відбувається в безлюдному місці, не раджу». Дуже часто людей на вулиці «просто затримують». «Сподіватись на адекватну поведінку міліції в цьому випадку не варто, – підкреслює Сидір Кізін, – адже рівень порушень з боку правоохоронців зашкалює». Але під час спілкування з ними фахівець рекомендує виявляти максимальний такт: «Коли, як це часто буває, в темній підворітні два здоровані в міліцейській формі поводяться брутально, я і тоді не раджу відповідати їм тим самим. Адже можна тут-таки, без свідків, дістати тілесні ушкодження». Вже опинившись у більш людному місці, варто наполягти на тому, щоб правоохоронці показали свої документи, повідомили про причини затримання тощо.

Коріння перетворення українського правоохоронного апарату на нерозбірливу машину насильства Сидір Кізін вбачає в тоталітарному минулому: «Це радянська система, яка завжди ставилась до суспільства вороже, апарат примусу та придушування окупаційної влади, який діє донині». Як приклад правозахисник наводить перелік показників, згідно з яким ефективність роботи підрозділів МВС оцінюють залежно від кількості розкритих злочинів та адміністративних правопорушень. Розкриття величезної кількості останніх означає розширення штату працівників та виплату премії. «Якщо раптом зникнуть наркопритони, які постійно постачають міліціонерам «клієнтів», штат треба скорочувати. І так само в кожному напрямку. Кожен напрямок МВС «кришує» відповідні злочини, виправдовуючи своє існування та чисельність, як і будь-яка інша бюрократична структура. Виправити це може тільки зміна системи», – вважає правник.

Хлопці з Copwatch вважають, що чекати на злам системи не варто, – краще починати змінювати себе. Активіст Сергій зізнається: йому стало легше дихати. «Звичайна реакція людини на спілкування з міліціонером – це хвилювання, – пояснює він. – У мене першого разу аж ноги тремтіли! Не міг пояснити собі, чому. А сьогодні я вільно спілкуюся з правоохоронцями. Це ж люди, які мусять нас захищати».