Фото Анни Андрієвської, УП

Вже більше місяця Україна живе з новим Кримінальним процесуальним кодексом, який набрав чинності 20 листопада. Давати оцінку його ефективності чи неефективності, на мій погляд, ще зарано. Слід дочекатися перших судових процесів і їх результатів.

Однак "ефір" час від часу забруднюють "шумами", які дискредитують цей кодекс і не відповідають дійсності. При цьому об’єктивні оцінки тонуть у морі негативу.

Чому так стається?

Люди часто довіряють такій дезінформації з різних причин. По-перше, основним "рекламувальником" КПК є влада, а населення їй не довіряє і чекає від неї завжди гіршого.

По-друге, діяльність органів правопорядку – міліції, СБУ, прокуратури тощо – нерідко спрямована на вибіркове застосування положень законодавства.

По-третє, КПК – це новий документ, великий за змістом: не всі критики протягом короткого часу можуть осилити цей "талмуд".

Найбільше розтиражованими у мас-медіа стали такі міфи з приводу нового КПК:

Міф перший. "Трупи не видають без довідки прокуратури". Цей порядок нібито засновувався на положеннях частини 4 статті 238 КПК, які передбачають письмовий дозвіл прокурора на видачу трупа тільки після проведення судово-медичної експертизи і встановлення причин смерті.

Насправді ж згадана стаття стосується слідчої дії "огляд трупа", а будь-яка слідча дія, в тому числі і цей огляд, неможлива без внесення відомостей до реєстру досудових розслідувань.

Тобто, без заяви родича чи іншого свідка про виявлення трупа з ознаками насильницької смерті, огляд цього трупа проводиться у іншому, ніж передбачено кодексом порядку.

Міф другий. "Можуть подаватися анонімні заяви про вчинення кримінального правопорушення".

Наше суспільствопрожилодовгий час з практикою доносів і стікачів, тому дуже боляче реагує на відновлення таких механізмів. Але новий КПК виключає можливість анонімних заяв про факти вчинення злочинів.

Адже у пункті 2 частини 5 статті 214 чітко зазначено, що у Єдиний державний реєстр досудових розслідувань повинна бути занесена інформація про "прізвище, ім’я по батькові (найменування) потерпілого або заявника".

Відсутність цих відомостей у слідчого чи прокурора робить неможливим початок кримінального провадження і проведення слідчих дій.

Міф третій. "Необхідно постійно носити з собою паспорт або інший документ, який посвідчує особу".

Автори цього застереження для громадян переконують, що такий захід потрібен задля уникнення необгрунтованих затримань і арештів.

Однак Кодекс не містить такого обов’язку. Навпаки, можливості оперативних підрозділів суттєво обмежені в питанні затримання осіб. Тепер часом затримання вважається не момент складення протоколу, а час безпосереднього затримання – стаття 209.

Затриманій особі повинні повідомити і роз’яснити всі її права, згідно частини 8 статті 209, і дати можливість негайно повідомити особі своїх родичів про факт затримання.

Обмежений також строк позбавлення свободи без рішення суду: замість колишніх 72 годин встановлено 24 години як термін для повідомлення про підозру.

Якщо протягом доби з моменту фактичного затримання особі не вручать письмове повідомлення про підозру, її повинні звільнити.

Не звільнили – звертайтесь самі або нехай ваш захисник чи гарантований державою захисник, система безоплатної правової допомоги розпочинає повноцінну роботу з 1 січня 2013 року, негайно звертається до слідчого судді про таке звільнення на підставі частини 2 статті 206.

Вручили повідомлення про підозру вчасно, але не доставили до суду за 60 годин з моменту фактичного затримання – також повинні звільнити. Або подавайте аналогічне клопотання до слідчого судді.

Міф четвертий. "Можна проводити обшук без санкції суду". Будь-який обшукповинен проводитися на підставі ухвали слідчого судді – частина 2 статті 234.

Виняток становлять лише випадки, спеціально передбачені Конституцією України – частина 3 статті 30 щодо проникнення до житла, пов’язаного із врятуванням життя людей та майна. Чи з безпосереднім переслідуванням підозрюваних осіб – частина 3 статті 233 Кодексу.

Цей виняток є виправданим і прийнятним для всіх правових систем. Коли підозрюваний вривається в житло чи інше приміщення під час переслідування, то оперативникам не слід зупиняти свою операцію і бігти до суду за отриманням санкції. Вони мають завершити її, проникнувши до житла.

Але дозвіл на таке проникнення все одно необхідно отримувати постфактум. Відмова суду у наданні дозволу означатиме визнання всіх отриманих доказів недопустимими.

Міф п’ятий. "Збільшаться можливості спецслужб по контролю за приватним життям". На такий висновок може наштовхнути наявність у КПК нової глави 21 "Негласні слідчі (розшукові) дії".

Справді, перелік таємних дій вражає. Однак у Кодексі нічого надзвичайного, в порівнянні з відповідним європейським досвідом, не зроблено. Навпаки, на 7 із 9-ти заходів необхідна санкція суду, чого раніше не було. Тому що ця діяльність раніше була закрита як від суспільства, так і повноцінного судового контролю.

Зараз перевірці з боку слідчого судді підлягають: аудіо- та відеоконтроль особи; арешт, огляд і виїмка кореспонденції; зняття інформації з інформаційних систем і електронних інформаційних систем; обстеження публічно недоступних місць, житла; установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу; спостереження за місцем, річчю, особою; аудіо-, відеоконтроль місця.

Лише контроль за вчиненням злочину і виконання спецзавдання з розкриття злочинної діяльності не потребує санкції суду.

Крім цього, зазначені секретні дії можуть вчинятися не у всіх кримінальних справах, а лише у провадженнях щодо тяжких чи особливо тяжких злочинів.

Міф шостий. "У адвокатів немає прав у кримінальному провадженні". У Кодексі 1960 рокумістилася окрема стаття 48, яка передбачала перелік прав захисників. Новий же КПК не визначає окремо переліку прав захисників, а робить їх похідними від прав підозрюваного, обвинуваченого – частина 4 статті 46.

Ця новація виправдовується тим, що підозрюваний може самостійно здійснювати свій захист, використовуючи гарантовані частиною 3 статті 42 18 процесуальних прав, або залучити для свого захисту адвоката. І в цьому випадку адвокат реалізовуватиме права, передбачені для підозрюваного.

Більше того, сторона захисту отримала надзвичайно широкі можливості у новому кримінальному процесі. Вона не може вчиняти лише ті дії, які об’єктивно притаманні стороні обвинувачення: затримувати осіб, клопотати про застосування запобіжних заходів, проводити негласні слідчі дії тощо.

Міф сьомий. "Одночасна дія положень двох Кодексів 1960 і 2012 років є ознакою правового невігластва авторів документу".

Для незалежної України є доволі унікальною ситуація, коли одночасно чинними залишаються обидва процесуальні кодекси. Але такий стан обумовлений радикальністю запропонованих змін, особливості в частині правил про допустимість доказів.

Наприклад, положення про необхідність надання показань лише суду, обов’язкова участь захисника у проведенні слідчих дій тощо.

Якщо уявити, що з 20 листопада КПК 1960 року одномоментно втратив чинність, то по жодній справі ухвалити вирок було б неможливо. Суспільний інтерес, надзвичайно важливий для кримінального провадження, в цьому випадку залишався б незахищеним.

P.S. З подальшою дією нового КПК, не виключено, виникатимуть нові міфи, які вкидатимуться в суспільство. На жаль. В той час як справжня дискусія мала б відбуватися навколо інших проблемних моментів нового КПК.

Мається на увазі необхідність виведення міліції, прокуратури, судових органів з-під політичного тиску, запровадження класичного суду присяжних, скасування окремого законодавчого регулювання оперативно-розшукової діяльності тощо.

Олександр Банчук, Центр політико-правових реформ, для УП